Ні. Згода або вчинення будь-яких дій від іншого з подружжя не вимагається.

Факт розірвання шлюбу сам по собі не впливає на правовий режим майна подружжя та права подружжя щодо дітей.

Не обов’язково. Ви можете доручити участь у судовому засіданні своєму адвокату або подати до суду заяву про розгляд справи без Вашої участі

Єдиною і достатньою підставою для розірвання шлюбу судом є заява однієї із сторін про небажання продовжувати перебувати у шлюбі.

Причин розірвання шлюбу, що вказані в позовній заяві про розірвання шлюбу (різні погляди на життя, відсутність поваги та порозуміння та інші), зазвичай достатньо.

Все залежить від регіону суду та конкретного судді/суду.

Узагальнено можна зазначити такі строки:

1. - провадження у справі відкривається протягом 2 тижнів;

2. - призначається дата судового засідання через мінімум 2 тижні;

3. - якщо обидві сторони подали заяви про незаперечення щодо розірвання шлюбу, суд у ту саму дату ухвалює рішення про розірвання шлюбу;

4. - через 30 днів рішення набирає законної сили та його можна отримати та зареєструвати в органах РАЦс.

Отже мінімальний час, необхідний на розірвання шлюбу в суді становить 2 місяці. МІНІМАЛЬНИЙ.

Максимального строку на жаль не існує.

Під час вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини.

Так. Шлюб можна розірвати.

Договір з адвокатом укладається в письмовій формі, сканується, а оригінал направляється поштою на адресу АО Дісп'ютс.

Ми готуємо позов та подаємо його до суду, не чекаючи поки надійде договір.

Тому, для тих, хто знаходиться за межами України немає жодних обмежень чи зволікань.

Судовий та договірний.

До договірного також відноситься медіація, або вирішення спору за допомогою незалежного посередника.

Договірний поділ майна здійснюється за угодою про поділ майна подружжя, яка засвідчується нотаріально та підлягає державній реєстрації.

Після укладення угоди про поділ майна, майно одразу ділиться та реєструється у нотаріуса за кожним із подружжя, відповідно до викладених в угоді умов.

За загальним правилом, все майно, набуте з моменту укладення шлюбу та до його розірвання є спільним майном подружжя та підлягає поділу у разі розірвання шлюбу.

Не є спільним майном подружжя, майно, яке один з подружжя набув до укладення шлюбу, а також майно, яке один з подружжя отримав у спадщину або в подарунок під час шлюбу. До об’єктів, що підлягають поділу відноситься рухоме майно - автомобілі, предмети вжитку та розкоші, нерухоме майно - квартири, будинки, земельні ділянки, права інтелектуальної власності - знаки для товарів та послуг тощо.

За загальним правилом майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, тобто порівну.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Як правило, суд, одному з подружжя присуджує автомобіль в натурі, тобто повністю, а іншому з подружжя присуджує грошову компенсацію.

Автомобіль залишається ттому з подружжя, який більш активно ним користується. У виключних випадках, суд може визнати право власності в рівних частках, що, втім, жодним чином не вирішує проблему поділу майна.

Так.

Так можна. Такий договір має бути нотаріально посвідченим.

В такому випадку він має таку саму юридичну силу, як і рішення суду.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини.

Шляхом ухвалення рішення про визначення способу участі одного з батьків у вихованні дитини та спілкуванні із нею, а саме встановлення графіку спілкування з дитиниою.

Батьки мають рівні права. Водночас заявник не завжди бажає приймати участь у вихованні дитини нарівні з іншим з батьків, а, наприклад, бажає мати спілкування з дитиною у вихідні дні з 09 ранку до 20 вечора без ночівлі за місцем проживання.

В такому випадку суд чи орган опіки та піклування визначає графік спілкування з дитиною виходячи із побажань заявника, а також з урахуванням інтересів дитини та іншого з батьків.

Визначення місця проживання дитини може відбуватися за допомогою різних способів, таких як судовий, через органи опіки та піклування, або на підставі договору між батьками.

Визначення місця проживання дитини з одним з батьків надає такій особі право вимагати сплати аліментів, можливість виїзду з дитиною за кордон на лікування чи відпочинок, можливість змінити та зареєструвати місце проживання дитини без згоди іншого з батьків, а також право вимагати в судовому порядку повернення дитини у разі викрадення її одним із батьків.

Право на спілкування з дитиною.

Право на участь у важливих подіях в житті дитини.

Необхідність виконання фінансових зобов'язань, в тому числі щодо оплати аліментів.

У західних країнах інститут опіки над дитиною у разі розриву шлюбу часто регулюється законодавством, яке передбачає захист прав та інтересів дитини під час розлучення батьків. Ось основні аспекти, які можуть включати цей інститут:

1. Призначення опікунів: У випадку розриву шлюбу батьків, суд може призначити одного або обох батьків опікунами дитини. Опікунство може бути спільним (коли обидва батьки мають рівні права і обов'язки) або одноосібним (коли один з батьків має основні права та обов'язки).

2. Права і обов'язки опікунів: Опікунство надає опікунам право приймати рішення з питань, що стосуються добробуту та виховання дитини, такі як освіта, медична допомога, релігійне виховання тощо. Опікун також несе обов'язок забезпечити дитині стабільне та безпечне середовище.

3. Регулювання стягнення аліментів: У разі одноосібного опікунства, суд може встановити обов'язок іншому батьку сплачувати аліменти на утримання дитини. Розмір цих аліментів зазвичай визначається відповідно до доходів та можливостей батька.

4. Спільне батьківство: В деяких країнах існує концепція спільного батьківства навіть у разі розриву шлюбу, що передбачає спільне прийняття рішень та спільну відповідальність за дитину навіть у випадку, коли вона проживає тільки з одним з батьків.

Ці механізми спрямовані на забезпечення добробуту та захисту прав дитини у випадку розриву шлюбу батьків. Вони базуються на принципах справедливості, рівності та захисту найкращих інтересів дитини.

Отже, ці інститути є подібними, але не ідентичними.

Тільки в договірному порядку.

За рішенням суду, або органу опіки та піклування неможливо, у зв'язку із тим, що такий механізм не передбачений чинним законодавством України.

Український закон не розглядає такі вчинки як злочин та не передбачає жодного покарання. Поліція не має права втручатися, оскільки вважається, що дитина перебуває під контролем одного із батьків, який має рівні права на виховання з іншим.

Якщо суд визначив місце проживання з одним із батьків, а інший протиправно змінив його місце проживання, у такому випадку суд, за заявою може ухвалити рішення про відібрання дитини та повернення її тому із батьків, з ким суд визначив місце проживання дитини.

Цілями Гаазької конвенції 1980 року є негайне повернення незаконно переміщених або утримуваних дітей в будь-якій з Договірних держав, а також забезпечення дотримання прав на опіку та доступ, визначених законодавством однієї держави, в інших Договірних державах.

Переміщення або утримування дитини вважається незаконним, якщо порушуються її права на опіку, які належать будь-якій особі, установі або іншому органу згідно з законодавством держави, де дитина мешкала перед переміщенням або утримуванням, та якщо ці права ефективно здійснювалися або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед порушенням прав на опіку або доступ.

Порядок повернення дитини за Гаазькою конвенцією включає такі кроки:

Звернення до компетентних органів: Батьки, які бажають повернути дитину, зазвичай звертаються до компетентних органів своєї країни або країни, де дитина перебуває, ініціюючи процедуру повернення. Для України - це Міністерство юстиції України.

Судовий процес: Зазвичай справа розглядається в суді в країні, де знаходиться дитина. Суд вирішує, чи існують підстави для повернення дитини в місце її звичайного проживання згідно з положеннями Конвенції.

Виконання рішення суду: В Україні примусове повернення дитини до країни постійного проживання здійснює Державна виконавча служба.

Як зазначено в самій Конвенції 1996 року, ця Конвенція не впливає на застосування Конвенції від 25 жовтня 1980 року про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей у відносинах між Сторонами обох Конвенцій.

Однак ніщо не перешкоджає застосуванню положень цієї Конвенції для цілей повернення дитини, яка була протиправно переміщена або утримувалась, чи для надання права на спілкування.

Відмінності від Гаагзької конвенції 1980 року

Ціль: Гаазька конвенція 1980 року спрямована на повернення дитини в її звичайну країну проживання, тоді як Гаазька конвенція 1996 року стосується визнання та виконання рішень про батьківську відповідальність.

Але остання містить положення (стаття 7), які фактично дублюють положення статей 1-3 Конвенції 1980 року.

Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав у таких випадках:

1) не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без вагомої причини і протягом шести місяців не показують відповідної батьківської турботи;

2) уникають виконання своїх обов'язків з виховання дитини та/або забезпечення її загальною середньою освітою;

3) проявляють жорстокість по відношенню до дитини;

4) страждають на хронічну алкогольну чи наркотичну залежність;

5) залучають дитину до будь-яких форм експлуатації, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6) засуджені за умисне кримінальне правопорушення стосовно дитини.

Ні. Це не може бути єдиною підставою.

Ні. Не легко. Майже неможливо.

Виключно у випадках, якщо батько не проявляє жодної турботи, зацікавленості по відношенню до дитини, вчиняє щодо неї насильство, або є небезпечним для дитини.

Можливо, за виключенням одного випадку, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом.

Для поновлення батьківських прав необхідно надати суду докази, що засвідчують виправлення батька, матері, їх невтримне бажання виконувати батьківські обов’язки, проходження лікування від алкогольної чи наркотичної залежності, та інші на спростування обставин, за яких було позбавлено батьківських прав, а також висновок органу опіки та піклування щодо можливості поновлення позивача у батьківських правах.

Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає:

особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

право бути законним представником дитини;

право на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;

право бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування;

інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Походження дитини від батьків, народженої в шлюбі визначається на підставі свідоцтва про шлюб.

Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.

Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 Сімейного Кодексу, тобто зі слів матері.

Так. Оспорювання батьківства – це невизнання особою реєстрації себе як батька дитини.

Особа, яка записана батьком дитини має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини, подавши відповідні докази до суду.

Уcиновлювачами дитини можуть бути:

дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини;

особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років;

подружжя (особи, які перебувають у шлюбі).

Усиновлювачами не можуть бути:

особи однієї статі;

особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину, крім випадку, коли вони проживають однією сім'єю.

Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

Усиновлювачі (заявники) повинні відповідати таким вимогам (крім зазначених вище і в статті 212 Сімейного кодексу України):

заявники не повинні мати непогашеної або не знятої судимості;

сума сукупного доходу на кожного члена сім'ї з урахуванням дітей, яких усиновлюють повинна бути більше, ніж встановлений законодавством прожитковий мінімум (по факту - значно більше);

у власності заявників або на іншому праві має перебувати житлове приміщення; житлове приміщення заявників повинно знаходитися в задовільному санітарно-гігієнічному стані;

в житловому приміщенні заявників повинно бути можливим влаштувати місце для занять і окреме спальне місце для дитини;

при обстеженні житлово-побутових умов заявників та бесіди з ними або в процесі вивчення їх документів не повинно бути виявлено обставин або умов, які можуть мати негативні наслідки для виховання і розвитку дитини;

заявники, крім родичів дитини, її опікуна, піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів, повинні пройти підготовку з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що підтверджується довідкою.

Громадяни України, які бажають усиновити дитину, звертаються з заявою про взяття їх на облік кандидатів в усиновлювачі до служби у справах дітей за місцем проживання.

Ця заява повинна бути написаною в присутності працівника служби у справах дітей та засвідчена ним.

В заяві вказується адреса проживання заявника (за наявності кількох місць проживання - адреса кожного з них), дані паспорта громадянина України, номер телефону та електронна адреса.

В разі, якщо один з подружжя не може особисто з'явитися до служби у справах дітей для написання заяви, його заяву, засвідчену нотаріально, може подати дружина (чоловік).

Разом із заявою подаються такі документи: копія паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу; довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органами податкової служби. В разі, якщо усиновлювачами є подружжя, довідку про заробітну плату за останні шість місяців або копію декларації про доходи за попередній календарний рік, завірену органами ДПС, може подавати один з подружжя, який має постійний дохід;

копія свідоцтва про шлюб, укладеного в органах реєстрації актів цивільного стану, якщо заявники перебувають у шлюбі; висновок про стан здоров'я кожного заявника за формою згідно з додатком 3;

завірена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством; довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана територіальним центром з надання сервісних послуг МВС;

копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням;

довідка про проходження курсу підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з рекомендаціями щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких може усиновити заявник, за формою, затвердженою Мінсоцполітики.

У разі якщо громадяни України, які бажають усиновити дитину, є її родичами, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками або батьками-вихователями, така довідка не подається.

В разі усиновлення дитини одним з подружжя висновок про стан здоров'я та довідка про наявність чи відсутність судимості подаються кожним з подружжя.

Термін дії документів становить один рік з дня їх видачі, якщо інше не передбачено законодавством.

Процедура Усиновлення проходить такі етапи:

Подача заяви і документів для взяття на облік кандидатів в усиновлювачі;

Проходження курсу підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики. Програма розрахована на 72 години;

Пошук і вибір дитини. Ознайомлення з анкетами дітей, які можуть бути усиновлені;

Знайомство і встановлення контакту з дитиною;

Отримання висновку про доцільність усиновлення;

Підготовка документів для подачі в суд;

Судовий розгляд;

Рішення суду;

Набуття чинності Рішенням Суду;

Внесення відомостей про нових батьків дитини до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та отримання Свідоцтва про народження дитини.

Процедура Усиновлення складається з декількох етапів, кожен з яких може займати приблизно стільки часу:

Проходження курсів підготовки з питань виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за програмою, затвердженою Мінсоцполітики. Програма розрахована на 72 години, з них: на лекційні заняття передбачено 16,5 годин, на практичні заняття (тренінги) - 32 години, на самостійну роботу - 15 годин, на підсумкові заняття - 8,5 годин;

Пошук і вибір дитини. Найдовша стадія. Здорових і таких, що відповідають вимогам усиновлювачів дітей, знайти дуже важко. Як правило ця стадія триває 6-12 місяців;

Підготовка висновку про усиновлення Службою у справах дітей та судовий процес. Ця стадія може тривати від 2 місяців до півроку.

Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, доступні на сайтах:

Сирітству - ні!

Мінсоцполітики

Іноземний громадянин, а також громадянин України, який проживає за кордоном, може усиновити виключно дитину, старшу за 5 років.

Так, мають. Але порядок усиновлення для іноземців значно відрізняється від національного усиновлення та є більш складним і бюрократичним.

До іноземців застосовується ряд обмежень (наприклад можливість усиновлювати дітей виключно старше 5 років).

Порядок звернення до органів Мінсоцполітики для іноземців і громадян України, які проживають за кордоном регулюється цією Інструкцією.

Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, подають Мінсоцполітики наступні документи:

нотаріально завірена заява про постановку на облік кандидатів в усиновлювачі, в якій вказується адреса проживання заявника (за наявності кількох місць проживання - адреса кожного з них), паспортні дані, номер телефону та електронна адреса;

копію паспорта громадянина України, копію паспорта іноземця чи іншого документа, що посвідчує особу (в чотирьох примірниках);

висновок про можливість заявників бути усиновлювачами, що видається компетентним органом країни проживання (в трьох примірниках). У висновку зазначаються адреса, житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, опис кімнати, визначеної для проживання дитини, кількість осіб, які також будуть проживати в такій кімнаті, їх стать і вік, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім'ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь спорідненості, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлення, проходження підготовки з питань прийняття та виховання усиновленої дитини, попереднє ознайомлення з вимогами щодо усиновлення в Україні дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, інформація про раніше усиновлених дітей, їх стан здоров'я, розвитку, виховання, умов проживання, перебування в сім'ї під соціальним супроводом після усиновлення дитини.

Висновок повинен містити рекомендації щодо кількості, віку, стану здоров'я дітей, яких можуть усиновити заявники, і інформацію про можливість усиновлення дитини з інвалідністю.

При бажанні усиновити дитину, що має інвалідність або інші захворювання, в рекомендаціях за станом здоров'я зазначається вичерпний перелік хвороб, при наявності яких заявникам рекомендовано усиновлення дитини.

У висновку зазначається, чи можливе усиновлення дитини, яка страждає хворобою, внесеної до переліку захворювань.

Висновок повинен містити рекомендації щодо заходів з адаптації усиновленої дитини до умов проживання в новому середовищі (мовна адаптація, наявність спеціальних знань, навичок і умов навчання, розвитку та соціалізації дитини). У висновку також вказується інформація про наявність (відсутність) рішень суду про визнання заявників недієздатними, позбавлення їх батьківських прав, скасування усиновлення або визнання його недійсним, відібрання у них дітей, а також про факти відмови заявників від виховання власних або раніше усиновлених дітей .

Компетентний орган, який видає висновок про можливість бути усиновлювачами, відзначає в ньому інформацію щодо мінімального рівня доходу на людину, встановленого для регіону країни перебування заявників, з посиланням на відповідний нормативно-правовий акт, що визначає такий рівень.