Перемоги

Якщо припинили виплати пенсії переселенцям із окупованої території...

04 червня 2019 року Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив Рішення, яким задовільнив вимоги позовної заяви, складеної адвокатом Чугуєнко Д.В. в інтересах пенсіонерки-переселенця із тимчасово окупованої території (Донбасу) та стягнув з Головного управління пенсійного фонду України борг по виплаті пенсії за 7 місяців.

Чому держава відвернулась від майже півмільйона пенсіонерів, що залишилися проживати на тимчасово окупованій території?

Як мають виживати пенсіонери-переселенці, позбавлені єдиного джерела існування – своєї мізерної пенсії?

Ці та інші риторичні питання стають особистою проблемою пенсіонерів, які залишилися проживати на тимчасово окупованій території, або стали внутрішньо-переміщеними особами (по суті - біженцями).

Впродовж 2014-2017 років суди відмовлялись поновлювати гарантоване Конституцією України та Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на пенсію таким особам, що не можна вважати допустимим у цивілізованій демократичній правовій державі.

Водночас, 03 травня 2018 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, ухвалено рішення у зразковій справі №77805/402/18, номер в реєстрі - 73869341, залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року, номер в реєстрі – 76945461, відповідно до якого, визнано, що Відповідач – Управління пенсійного фонду не мав права зупиняти виплату пенсії внутрішньо-переміщеній особі, його дії є неправомірними, а позов підлягає задоволенню.

З цієї дати, кожен пенсіонер-внутрішньо-переміщена особа мають право стягнути борг із виплати пенсії та поновити її [тільки] у судовому порядку.

На жаль Пенсійний фонд України, незважаючи на Рішення Верховного Суду, продовжує зупиняти виплати пенсії переселенцям та відмовляється сплачувати борг у добровільному (позасудовому) порядку.

1. Про спір

Цю справу не можна назвати складною, водночас, весь судовий процес тривав більше 6 місяців і, як завжди, був сповнений процесуального формалізму.

Суть спору полягала в наступному.

Позивачка є пенсіонером та отримує пенсію за віком.

У зв’язку із проведенням бойових дій та антитерористичної операції на території міста Ровеньки Луганської області, вона змушена була покинути своє місце проживання та переїхала до міста Києва, де вона стала на облік як внутрішньо переміщена особа та на облік у Головному управлінні Пенсійного фонду України в місті Києві.

З травня 2018 року Відповідач з невідомих причин припинив виплату пенсії Позивачу.

Задля відновлення свого порушеного права на отримання пенсійного забезпечення, Позивач неодноразово зверталася до Відповідача з метою поновлення виплати пенсії, проте, відповідні звернення не надали належного результату.

13.12.2018 року Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві листом повідомило, що правовою підставою для зупинення виплати пенсії слугували стаття 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», пункт 15 Порядку призначення (відновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 (зі змінами відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №335). 

Статтею 12  Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначено підстави для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб.

Проте, докази скасування дії довідки про взяття на облік Позивача як внутрішньо переміщеної особи в матеріалах пенсійної справи відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості (пункт 1);  у разі смерті пенсіонера (пункт 3); у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд (пункт 4); в інших випадках, передбачених законом (пункт 5).

Відтак, припинення виплати пенсії Позивачу не відповідає статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», позаяк виплати припинено не на підставі визначених вичерпних підстав, встановлених пунктами 1, 3, 4  статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та не відповідно до приписів іншого закону України як це встановлено пунктом 5 статті 49 зазначеного Закону.

Підставою для відмови у виплаті пенсії за період з травня по листопад 2018 року в сумі 14 668,85 грн. в листі Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 13.12.2018 року зазначено необхідність прийняття окремого порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам відповідно до пункту 15 «Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 (зі змінами згідно з постановою Кабінету міністрів України від 25.04.2018 №335), за яким орган, що здійснює соціальні виплати, на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяця, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Позивачка вважала, що припинення пенсії відбулось незаконно, а тому, вона має право на отримання пенсії за період її невиплати з травня по листопад 2018 року, а неприйняття Урядом України нормативно-правового акту не може бути підставою для обмеження права Позивача в отриманні пенсії.

2. Висновки Верховного Суду

Право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості, гарантоване громадянам України ч. 1 ст. 46 Конституції України.

Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов'язковість якої надано Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами «досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися» права та принципи, що закріплені у Хартії.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 ст. 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення. Ураховуючи те, що відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами. Оцінка дій відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

У ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду (див. п. 33 цього рішення).

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Водночас Законом № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як проведення верифікації за списками СБУ з підстав перевірки місця фактичного проживання.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (див. цитату у п. 25 цього рішення).

У цих рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Водночас, як встановлено судом, прийняте управлінням Пенсійного фонду України Донецької області розпорядження від 24 березня 2017 року про припинення виплати пенсії, не містить зазначення підстав для припинення виплати позивачу пенсії.

Конституційний Суд України висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Водночас Суд зазначає, що непідтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

У цьому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).

Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії Суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (цитата у п. 33 цього рішення).

Отже, встановлення Судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

З огляду на викладене Суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.